Римське приватне право

Доброго дня, 

Mutuum (позика) являла собою договір, за яким одна сторона (позикодавець) передавала другій стороні (позичальникові) грошову суму або певну кількість інших замінних речей у власність, із зобов'язанням позичальника повернути, після закінчення зазначеного в договорі терміну або на вимогу, ті ж самі гроші або таку ж кількість речей такого ж роду, які були отримані.

Раби могли бути стороною договору займа: "Не было сделано ограничений "ни для подвластных сыновей и рабов", которые могли давать взаймы имущество, входящее в пекулий (D.12.1.2,4)".

У римському приватному праві позика вважалася реальним договором, тобто вона вважалася укладеною з моменту передання грошей або родових речей. Mutuum (позика) була типовим реальним договором, тобто таким договором, при якому зобов'язання встановлювались простою угодою (consensus), але передачею речі (re): поки не сталася передача, зобов'язання із реального договору не виникає (reenim non potest obligatio contrahi, nisi quatenus datum sit - D.2.14.17.pr.). 

Звідси можна зробити висновок, що до фактичної передачі грошей або речей ніякі угоди сторін юридичної сили не мали, таким чином лише запис в книзі породжувати договірні зобов’язання не міг. 

В той же час, більш детальна відповідь залежить від того: - чи вигідно було господарю довести, що він отримував позику від раба; - у який період римської державності мали місце ці відносини. 

Факт неотримання позики повинен був доводити сам боржник незалежно від того, хто пред'являв позов. З одного боку, це ставило боржника у скрутне становище. А з іншого боку, залежно від ситуації (можливо господарю вигідно було списувати таким чином начебто позичені кошти + % за їх використання) господар в якості боржника міг довести, що він отримав кошти від раба, в якості доказів надавши свою рахункову книгу. 

Лише в кінці епохи імперії тягар доведення було перенесено на кредитора: тепер саме він повинен був довести факт передачі позики. І він мав право вимагати від боржника (позичальника) видачі позикової розписки, яка називалася "хірографа" (Д.12.1.40). Після закінчення двох років така розписка отримувала значення незаперечного доказу виробленого позики. Однак, протягом двох років позичальник, шляхом простого твердження, міг позбавити таку розписку будь-якої юридичної сили. Кредитор в такому випадку зобов'язаний був довести передачу предмета позики іншим шляхом, наприклад, показаннями свідків.

Також, коли кредитор, який не передав боржнику гроші у позику фактично, проте пред'являв до нього позов про повернення використаної суми, боржнику стали давати exceptio doli, тобто він міг послатися проти позову кредитора на те, що в діях кредитора, що не передав боржнику валюти і тим не менше вимагає від нього платежу зайнятої суми, спираючись на формальний момент - підписання боржником документа про отримання грошей, - полягає найтяжча несумлінність - dolus. Гай (4. 119) призводить саме цей приклад, коли пояснює сутність exceptio doli: позивач вимагає грошову суму; боржник посилається на те, що він цієї суми не отримував: тоді в формулу позову вставлялася застереження, що присудження на користь позивача необхідної їм суми має йти тільки за умови, якщо в його діях до суду і під час суду немає dolus malus: "si in ea re nihil dolo malo A. Agerii factum sit neque fiat ". Пізніше ця ексцепція (в даних обставинах) отримала найменування exceptio non numeratae pecuniae. Боржник міг і не чекати пред'явлення кредитором позову, а активним своїм поведінкою попередити саму можливість такого позову. Саме, він міг сам пред'явити позов про повернення йому його розписки, виданої в припущенні, що слідом за тим буде передані гроші. Оскільки такої передачі не відбулося, розписка залишається у кредитора без достатнього до того підстави, тобто до цих випадків повинен бути застосований кондикційний позов (condictio), що давався для витребування від боржника безпідставного збагачення, отриманого ним за рахунок позивача (див. п. 561). Використання цих коштів - exceptio non numeratae pecuniae і кондикционного позову про витребування розписки пов'язано було для боржника з важким завданням - довести негативний факт - неотримання грошей. Бо за загальними правилами процесу, пред'являючи кондикційний позов про витребування документа, боржник  повинен був довести факт, з якого випливає позовна вимога; посилаючись на неотримання грошей в ексцепціі проти позову кредитора, боржник і в цьому випадку повинен довести той же факт. Труднощі доведення негативного факту до крайності применшувала практичне значення цих заходів захисту інтересів боржника. В цьому відношенні справа набула більш сприятливий для боржника оборот тільки пізніше (в III в. н.е.), коли onus probandi (тягар доведення) перекладено було на кредитора: якщо боржник заявляв проти позову кредитора exceptio non numeratae pecuniae, на позивача покладався обов'язок довести факт платежу грошей. Таким чином, була допущена можливість опротестування протягом відомого терміну міститься в розписці визнання боржника в отриманні валюти, для чого достатньо було особі, видав розписку, заявити, що вона грошей не отримувала; це і була exceptio або querela non numeratae pecuniae.

Доброго дня!

За римським правом позика – це реальний контракт, за яким одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальникові) у власність певну суму грошей або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей такого ж роду та такої ж якості. Договір позики міг бути оплатним та безоплатним. У процентній позиці при Юстиніані було встановлено максимальний розмір відсотків -6% річних.

Позичкою, відповідно до римського права, є реальний контракт, за яким одна сторона безоплатно передає іншій індивідуально-визначену річ у тимчасове безоплатне користування, а позичальник зобов’язується повернути ту саму річ у справному стані. За концепцією ЦК України позичка, як і у римському праві, є безоплатною; своїм предметом має тільки індивідуальновизначені речі, які не споживаються в процесі використання; за цим договором не виникає право власності користувача на річ.

Враховуючи суть питання: якщо безпосередньо речі фактично  не передавались господарю , то запис у книзі не створює для нього жодних наслідків.

 З повагою,

Костянтин Гончаренко

Погтджуюсь з колегами

Якщо відсутні докази реального виконання позики (Передання коштів), то неможливо посилатись на наявність договірних зобов’язань. Навіть якщо є записи в рахунковій кризі громадянина.